Російсько-українська війна почалася в лютому 2014 року з окупації Криму. Тоді світ залишив Україну сам на сам з агресією держави – постійного члена Ради Безпеки ООН, до того ж однієї з найбільших ядерних держав.
Бездіяльність і байдужість світових лідерів і міжнародних організацій до російської агресії та захоплення Криму в 2014 році призвели до повномасштабної війни у 2022-му – і лише тоді світ нарешті протверезів. Але це прозріння оплачене зруйнованими містами й селами, мільйонами біженців і десятками тисяч життів українських воїнів.
Одинадцять років для Криму – це не просто календарні дати. Це роки, які могли бути наповнені радістю щоденного життя і творенням майбутнього.
Натомість Росія перетворила український Крим – батьківщину кримськотатарського народу – на воєнний плацдарм. До Криму переселено мільйон російських громадян. Репресії та переслідування в окупованому Криму стали цілеспрямованим інструментом придушення волі всіх, хто залишається вірним Україні. Найжорстокіше Москва розправляється з кримськотатарським народом.
Немає сумнівів, Кремль проводить політику остаточного «очищення» Криму від його корінного народу – політику, яку започаткувала ще Катерина ІІ. Те, чого не зміг завершити у ХХ столітті Сталін та інші радянські кати, вирішив довершити Путін.
Крим перетворено російськими окупантами на територію страху. Кримські татари, етнічні українці, представники інших національностей – усі, хто не сприймає російську окупацію, живуть у постійній небезпеці. У кожного з них свій біль. Проте всіх об’єднує відчуття приниження, безсилля і пригнічення, викликане пануванням у їхньому домі чужинців. Усвідомлення власної безпорадності в рідному домі, де за правду саджають за ґрати, де ти не можеш захистити сина чи сусіда, до якого серед ночі увірвалися озброєні російські карателі, – усе це перетворило життя сотень тисяч жителів Криму на суцільний кошмар.
…У людей старшого покоління – тих, хто, переживши депортацію 18 травня 1944 року, вижив і повернувся на рідну землю, – російські загарбники вкрали спокійну старість. Замість гідного завершення життя у колі дітей та онуків до них знову прийшов ворог. Знову – страх, стеження, постійне очікування, що в двері постукають і знову заберуть. Багато з них після 2022 року були змушені залишити Крим разом із родинами своїх дорослих синів, які лише таким чином могли уникнути примусової мобілізації до російської армії. Дехто з цих старших людей помер у новому вигнанні… Вони жили мрією про щасливе життя в Криму – і знову втратили надію через окупацію Росією їхньої батьківщини.
… У сім’ях, що будували свій дім, ростили дітей, мріяли про подорожі, про майбутнє для своїх синів і дочок, росіяни вкрали впевненість у завтрашньому дні. Тепер, в умовах, коли звучить кримськотатарська або українська мова – вже підозра, якщо допис у соцмережах – то можна потрапити за ґрати, єдиною метою залишається намагання вижити. Але навіть виживання стає проблематичним, якщо твою дитину у школі вчать «любити Росію», а ти не можеш цьому протистояти. Коли довкола – доноси, ФСБ і пропаганда.
…Болить душа за молодь, у якої вкрали можливість вільно будувати своє доросле життя, втілювати найсміливіші мрії. Замість українського паспорта і перспектив навчання в українських чи іноземних університетах – реальність російської окупації із закритими кордонами, політичним тиском і обов’язковою лояльністю до режиму. Замість свободи думки – ідеологічна муштра. Замість студентських стажувань – мобілізація до російської армії. Тому багато хто покидає Крим. Ті, хто залишається, ризикують опинитися за ґратами.
…Страшно за дітей, яких від дитсадка, а потім у школі, привчають ненавидіти Україну, забувати свою мову, доносити на батьків. Дуже важко виростити морально здорову дитину, коли навколо – брехня і ненависть. Єдине, на що залишається надія, – що молоді кримськотатарські батьки зможуть повторити подвиг своїх дідів і бабусь, які зуміли виростити патріотичне (читай, антимосковське) покоління навіть у вигнанні.
Одинадцять років російсько-української війни – це вкрадене майбутнє. Це час, коли ми мали творити, рости, кохати. А натомість – боремося, виживаємо, втрачаємо.
Одинадцять років – це покоління, що виростає під звуки сирен і вибухів від російських ракет і «гераней». Це діти, які ховаються в підвалах, щоб вижити. Це батьки, що втрачають синів і доньок на війні. Це старенькі, які помирають у вигнанні.
Росія вкрала не лише Крим та інші українські території. Їх ми неодмінно повернемо. Але вона щодня краде наш час – найцінніше, що має людина. І це найстрашніше, бо вкрадений час неможливо повернути. Як неможливо повернути і тисячі життів...
Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримскотатарського народу
Передруковано за згоди автора з його фейсбук-сторінки з незначним скороченням.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
